Є ідеї, як подолати культурне лихо? заходьте сюди

Вороги української культури, хто вони? заходьте сюди

Навчимо чиновників поважати нас! заходьте сюди

Вас образили в посольстві чи консульстві? заходьте сюди

Швидка культурна взаємодопомога тут! заходьте сюди

«Походи за освітою» або... болонська пудра вузівської автономії та демократії

(У 2010 році виповнилося 150 років із часу виходу в світ «Історії одного міста» М. Є. Салтикова-Щедріна).

«Усіх війн «за освіту» було чотири... Найзапекліша, зумовлена плітками про Академію, тривала лише два дні, інші три — не більше кількох годин... ...Саме у той час, як на сміх, у Франції спалахнула революція, яка дала зрозуміти, що «освіта» корисна тільки тоді, коли вона має характер неосвіченост». Вибране з глави «Війни за освіту».

«Біда Росії не в дорогах і не в дурнях, а в дурнях, що вказують дорогу».Невідомий автор

Салтиков-Щедрін — вітчизняний Нострадамус?

Спалах нинішніх «війн за освіту», в епоху нашої європеїзації, по суті, щедрінська парадигма штибу «коня кують, жаба лапу підставляє». Нинішні «градоначальники», «помпадури і помпадурші» начебто пророче виписані літературним класиком. Їх портрети миготять у ток-шоу, публікаціях у ЗМІ, а «діяння» вершаться серед владних гілок в хащах елітного заповідника. Усім їм, як і нашій провідній громадськості, не завадило б перед рейтинговим «топ-гоп» знайти том Салтикова-Щедріна — авось допоможе не побачити себе серед нащадків стародавнього народу, іменованого «головотяпами».

«Головотяпам...

(У 2010 році виповнилося 150 років із часу виходу в світ «Історії одного міста» М. Є. Салтикова-Щедріна).

«Усіх війн «за освіту» було чотири... Найзапекліша, зумовлена плітками про Академію, тривала лише два дні, інші три — не більше кількох годин... ...Саме у той час, як на сміх, у Франції спалахнула революція, яка дала зрозуміти, що «освіта» корисна тільки тоді, коли вона має характер неосвіченост». Вибране з глави «Війни за освіту».

«Біда Росії не в дорогах і не в дурнях, а в дурнях, що вказують дорогу».Невідомий автор

Салтиков-Щедрін — вітчизняний Нострадамус?

Спалах нинішніх «війн за освіту», в епоху нашої європеїзації, по суті, щедрінська парадигма штибу «коня кують, жаба лапу підставляє». Нинішні «градоначальники», «помпадури і помпадурші» начебто пророче виписані літературним класиком. Їх портрети миготять у ток-шоу, публікаціях у ЗМІ, а «діяння» вершаться серед владних гілок в хащах елітного заповідника. Усім їм, як і нашій провідній громадськості, не завадило б перед рейтинговим «топ-гоп» знайти том Салтикова-Щедріна — авось допоможе не побачити себе серед нащадків стародавнього народу, іменованого «головотяпами».

«Головотяпами ж прозивалися ці люди тому, що мали звичку «тяпати» головами у все, що не трапилося б на шляху. Стіна попадеться —- об стіну тяпають; Богу молитися почнуть — об підлогу», — журився Щедрін у розділі «Про походження глуповців».

«Літописцем» в історії міста Глупова описано події за півстолітті. Не менше тягнуться реформаторські потуги вітчизняної освіти, включаючи наше незалежне двадцятиріччя. І хоча панує мантра — про висоти «радянського освіти», все ж помітні дуже драматичні суперечності, не позбавлені явного управлінського головотяпства. На щастя, досягнення окремих вітчизняних шкіл все ж періодично виникали, але швидше не «за», а «всупереч» бюрократичним «прозрінням». Інколи пробиваючись крізь «казенний бетон», успіх освіти в окремій галузі щонайменше персоніфікований з титанічними зусиллями конкретних видатних особистостей. Малоосвічена масова свідомість звично співвідносила будь-який прогрес з правлячою системою і вождями.

Прикладів не позичати. Ляпи Сталіна у фізиці, генетиці, кібернетиці, медицині... Їхній -трагічний підтекст густо покривався ідеологічною глазур´ю лозунгів на кшталт: «Народу, який найбільше читає». Головне завдання партії в «гонці озброєнь» і зміцнює імідж «передової народної держави», успішно прикривала трагізм репресій, а вождь спритно підхоплював необхідні ідеї «знизу» на противагу апаратного оточення, розуміючи, що атомну бомбу чиновник не створить і концерти в Парижі замість Ойстраха та Гілельса не зіграє. Його обізнаність про стан справ у тоді ще не настільки численних вузах, творчих спілках та наукових центрах, і локалізація чиновницького втручання «в святая святих» діяльності професіоналів, на тлі інтересів нинішньої правлячої верхівки, щиро вражає.

Історія появи відомого Московського фізико-технічного інституту з надр фізико-технічного факультету, і не менш знаного МДУ ім. М. В. Ломоносова, — переконливі приклади для апологетів відмінних оцінок радянської освіти в цілому.

«ФТФ разюче відрізнявся від радянської вищої школи того часу. Цей факультет МГУ одним лише фактом свого незалежного існування заважав спокійно жити сучасній освітянській спільноті СРСР. Дуже різко цей контраст відчувався саме в університеті. / ... / Фізтех був створений указом Сталіна, але з проекту П. Л. Капіци. Це знали всі, хто був пов’язаний із освітньою справою. Вищий навчальний заклад принципово нового типу не може бути інкорпорованим в існуючі освітні структури...».

Не менш примітна історія виникнення дитячих спеціальних музичних шкіл-десятиліток із ініціативи професора-одесита П. С. Столярського, підхоплена Сталіним , що відкрила світу унікальну освітньо-виховну систему, яка не має і сьогодні аналогів за результатами підготовки блискучих музикантів. Чиновники ж «в суху» програвали талановитим професіоналам у творенні освітньої справи. Але завжди відзначалися своїм адміністративно-реформістським руйнуванням.

Залишається прояснити — у чому ж «заслуги» радянської управлінської системи?

Генезис гіпермаркетів освіти

В. П. Елютін, що змінив у 1954 році сталінських міністрів вищої освіти СРСР — сільськогосподарського хіміка С. В. Кафтанова (1946—1951 рр.) і біолога В. Н. Столєтова (1951—-1953), реорганізовує відомство в червні 1959 року в міністерство вищої і середньої спеціальної освіти СРСР, залишаючись його господарем протягом 26 років (до 1985 року). Кількість вузів у країні з 1914 р. (105) до 1975 р. (856) зросла не вдвічі і не втричі, а склала співвідношення 1:8,5. Тільки в Україні до 1975 р. вже функціонувало 142 ВНЗ. Постсталінські вожді, спустивши на рівень профільного міністра В. П. Елютіна і його чиновників, відповідальність за розвиток подальших поколінь, перестали чути голоси славних «фізиків і ліриків», котрі потонули в фанфарних гаслах з´їздів і ювілеїв. Інтелектуальний «результат» з СРСР 70-х (другий після ленінського 1922 р.), ненадовго струснув адміністративний ресурс в назрілу необхідність термінових управлінських рішень. Проте спроби «реформаторських» експериментів були приречені усталеними «принципами» чиновницького «активу», здатного до ідеологічної тріскотні і показухи, а не системного аналізу і важкої роботи. Кризові наслідки продовжувались, перебудова 1985 це наочно продемонструвала, руйнівні наслідки яких і сьогодні тривожать пострадянський простір.

Прихід до влади в 1985 році нового міністра ВССО СРСР Г. А. Ягодина, зусиллями якого через три роки ще дужче розширився Державний комітет СРСР з народної освіти (на базі Міністерства освіти УРСР, Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР та Державного комітету СРСР з професійно-технічної освіти); здавалося б, показав всю неспроможність обраного шляху централізації та уніфікації освіти в чиновницьких руках. Через «освітній гіпермаркет», що ввібрав в себе структури від яслів і дитсадків до аспірантур вузів більшості галузей народного господарства, бюрократія цілком перемогла і підпорядкувала собі професіоналів, позбавивши їх самостійності і відповідальності, привчаючи до інфантильного послуху, а не розвитку творчої думки.

У незалежній Україні республіканським правителям радянської генерації, так само було не до питань освіти, оскільки республіканські структури, що дісталися в спадщину національним глуповським чиновникам, були аналогічні всесоюзним. Аналізувати і реформувати «спадок» ніхто не збирався. Розросталися відомства «освіти», охоплюючи всі без винятку галузі освіти — військову, медичну, сільськогосподарську, художню.., прагнучи до їх загальної уніфікації. А якщо до цього додати невиправдане зростання кількості ВНЗ, що досягло цифри 372 до цього часу, то прямий збиток у якості підготовки фахівців ріс паралельно потребі у масовці з викладацьких кадрів. «Не до жиру бути б живим», роздумував начальницький чиновник, плодяться нормативні документи, щоб «поліпшити і поглибити» просвітництво.

Чим не «стратегія» щедрінського градоначальника Бородавкіна, який писав проект «О вящшем армии и флотов по всему земли лицу распространении, дабы через то возвращение (sic) древней Византии под сень росийския державы учинить».

Підкидаючи президентам ідеї максимальної централізації системи освіти та її законодавчого закріплення, бородавкіни прагнули і продовжують прагнути підім´яти під «дах» МО всі без винятку вузи.

«Болонський похід» когорти глуповських «академій»

— Спершу з Візантією покінчимо-с, — мріяв Бородавкін, у поданні якого «вигон і землі Візантії та Глупова були настільки суміжні, що візантійські стада майже постійно змішувалися з глуповськими...».

Перейнялися суміжною європейською «просвітою» (за відсутністю інших суміжних можливостей) президенти Л. Кучма і В. Ющенко. Щоправда, не в оригіналі європейких умов і можливостей, а в аматорських ілюзіях міністрів МОН та інтерпретації їх «столоначальників», переконаних у необхідності в подальших централізаціях, уніфікаціях і усереднюваності законодавчих рухів по-глуповськи (а не європейському). Мабуть, у них, як і в Бородавкіна, «у числі... потреб перше місце займала, звичайно, цивілізація, чи як він сам визначав це слово, «наука про те, коли кожному доблесному синові Російської Імперії необхідно бути твердим у скорботах».

Перебуваючи в полоні міфів про виняткову міцність системи радянської освіти, «реформатори» кинулися спритно згладжувати нерозв´язні суперечності між своїм безглуздим адмініструванням та окремими школами, які історично склалися, збудовані видатними особистостями.

Школа Києво-Богоявленського братства (заснована 1632 р.) і школа Києво-Печерської лаври (1631 р. заснування), які згодом були об´єднані і реорганізовані в Києво-Могилянську колегію, а з 1701 —- академію, не були бездумними копіями шкіл західного зразка. Може тому і сьогодні Могилянка — кістка в горлі ненажерливих МОН?

На початку нинішнього століття авторитетна громадськість Росії стала помічати зростаючий дисбаланс — між можливістю придбання знання «спеціального» і всезростаючого «загальноінформаційного». Далі визначився злам пріоритетів операційних модулів і кредитів, отриманих та налагоджених в Європі. Проте, головною втратою слід було б вважати вельми відчутне виснаження особистісно-творчого потенціалу науково-педагогічного активу, спонукання до адміністративного послуху замість творчої роботи.

Природно зростаюча потреба оновлення освіти, раніше розвивалася професіоналами зсередини тієї чи іншої спеціалізації і піднімала рівень наукової чи художньої школи, для сучасних чиновників стала вторинною, ба навіть чужою. Для нових міністрів і підлеглих їм ректорів, які сповідують noblesse oblige, терміново імпортована «болонська система» та її бездумне впровадження в усі без винятку сфери освіти, буквально заморозила необхідність еволюційного розвитку у минулому провідних галузей знань. Порожнім звуком виявився незатребуваний десятиліттями, який складався в протиріччях як позитивний, так і негативний, досвід радянської освітньої системи, давши останньому небувалий «карт бланш» злоякісного розвитку..

Ректорська більшість слухняно прийняла сторону міністерських «реформаторів», де роздаються «направо-наліво» національні блага та визнання. За кадром залишилися сумнівна акредитація вузів і робота акредитаційних комісій, відповідальних за стандарти освіти; ГЕК поступово стали функціонувати за принципом — «ти мені, я тобі»; більшість ректорів, двічі згуртованих в регіональні та державні ради, слухняно схвалювали «парад реформ». У результаті: законодавчо деклароване самоврядування і автономія вузів успішно вмонтувались в ректорський культ, а болонські-університетські «кліматичні» умови західної освіти наполегливо прищеплювалися в суворих кризових умовах національних університетів, що не володіють навіть ознаками демократичних інстинктів.

Між тим, контрастне зіставлення західних та національних університетів у полярних один одному матеріальних і потенційних можливостях, — лише один бік проблеми управління освітою. Васькіно-Стаськіним МОН, очевидно, провалювали освітню реформу, а сьогодні зберігають «хорошу міну при поганій грі» рядами — «пиляйте, Діма, реформи, пиляйте, вони «золоті». «Університетська хартія» знадобилася їм для її повсюдного розповсюдження навіть на мінімалістські художньо-творчі вузи.

Західні колеги з художнього цеху завжди захоплювалися старанно вибудуваною унікальною системою вітчизняних майстерень художників, музикантів, режисерів etc., де на одного найвищого рівня викладача припадало всього кілька студентів, а не кілька десятків, як у справжніх університетах.

Можливо, тому-то й знадобилося вилучити з лексикону нашої освіти — школи, студії, майстерні, консерваторії, замінивши їх університетами та академіями.Подумаєш, школа-студія МХАТ Станіславського, майстерні ВГК, Паризька або Московська консерваторія з їх світовими авторитетами.

Хіба їм відомо, що для заснування Петербурзької консерваторії у 1862 році А. Г. Рубінштейну знадобилося найскладніших 15 років, щоб вивчити «за» і «проти» вже налагоджених систем вищих музичних навчальних закладів Європи. Не скопіював Рубінштейн те дітище геніального Ліста — Веймарську Hochschule für Musik, яка протистоїть музично-освітнім догмам визнаних європейських музичних вузів. Він болісно створював новий вітчизняний тип вищого навчального закладу — Петербурзьку консерваторію, пріоритет якої за півтора століття отримав визнання всього світу, аж до кінця ХХ століття.

До честі, професури Московської та Петербурзької консерваторій, вони врятували і зберегли прославлені імена своїх вузів, не підкорившись статусним «поняттям». Але у наших чиновників пріоритети зовсім інші. У їхньому розумінні всі «утворюється» набагато швидше і кількісно вражаюче. Тип вузу — консерваторія не звучить для них переконливо. Українські глуповці, оголосивши війну консерваторському духу братів Рубінштейнів, поставивши під удар панування творчої атмосфери музичної практики, знищили і саме ім´я. Ну, що це за звання — «ректор консерваторії»?! Тоді як — «Ректор академії» — на додачу і академік, плюс всі «навороти» адміністративно додають регалій (вельми накладних для бюджету країни).

Породивши повну девальвацію державних нагород, ступенів і звань, які роздають з панського плеча міністрів та ректорів своїм провідникам загальнонаціонального холуйства, а не від творчо незалежних фахівців, ми впевнено рухаємося вперед до перемоги комунізму ректорського і його повної автономії від цілей і завдань освіти. Залишається уточнити вартість утримання для бюджету держави цих «передовиків», об´їдають платника податків разом з «якістю» наданих йому освітніх послуг.

«Даєш масову універсіаду», — і в дамках. Укрупнився на десять тисяч учнів (не обов´язково розумних і талановитих) голів, де «все змішалося» за спеціалізаціями в МОНівскіх установах, і, ніби як би підправили нісенітницю недавнього відкриття «глуповських академій» з національними статусами. Звичайно ж, нинішні президенти, міністри та ректори не рівня якимось Ліста, а тим більше Рубінштейна та Капіца, як і іншим незалежним професіоналам своєї справи.

Тому і встановилося в трактуваннях МОН, що «музикантом можеш ти не бути, а от «вченим» бути зобов´язаний!» — наукові звання та ступені у них «як у людей!».

«…Когда глуповцы древних Платонов и Сократов благочестием посрамляли, ныне же не токмо сами Платонами сделались».

Ректор ректору око не виклює

Хіба не для них вузівська автономія, що річка для щук. Заклики до хрипоти до «демократизації», «самоврядування», «автономії» вузів, а на ділі – криміналізація освіти, яка успішно базується на фіктивному самоврядуванні вузів — з одного боку, і спекуляцією автономії — з іншого.

Хотілося б зустріти навчальний заклад, у статуті якого виконується пункт 1, статті 37 («Органи Громадського самоврядування у вищих НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ», Закону «Про вищі навчальні заклади»), де «вищим колегіальним органом Громадського самоврядування вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації є Загальні збори» (виділено мною — Ю. Д.), а не те, що повсюдно практикується ректорами «(Конференція) трудового колективу», в Законі взята в дужки, а на практиці закриває загальні збори, така собі безпрограшна адміністративна фора.

Кому це вигідно — колективам чи адмінресурсу міністерств укупі з ректорами?

Цей пункт, як і Статут вузу, колективи, як правило, не обговорювали і не приймали «загальними зборами», хоча папери цих міфічних «зборів» можутьіснувати.

Чи зацікавили міністерства ці дивні тенденції вузівської демократії? Можливо, вивчили хочаб одне соціологічне опитування про горезвісні «схеми» вузівського самоврядування та його наслідки?

Сфабриковані ректорами та їх помічниками «конференції», не без допомоги «своїх» профспілок, дали їм необмежені права діяти від імені всього колективу і в своїх інтересах. Міністерські ж представники з радістю уникають непотрібних дискусій з небезпечною для них професійною громадськістю.

Вибори мерів, депутатів і самого президента можна (!) провести всенародно на виборчих дільницях. А вибори ректора загальними факультетськими або кафедральними зборами провести ніяк не виходить (?!).

З чого б це?

Зрозуміло, що вузівська справжня демократія і феодалізм ректорського корпусу – явища несумісні для європейського самоврядування, так як не формуються адміністраторами «зверху». Тому наш ректор-кріпосник завжди буде гратися в «ректорську демократію і автономію», а не автономію вузу і його демократичний устрій. Чи розуміють протестуючі студенти, на «чий млин ллють воду», і якої автономії вимагають, при панівній феодально-ректорській системі? Чи не спровоковані вони своєю наївністю?

І ще питання — чи потраплять вони завтра в органи студентського самоврядування, чи в «чорні списки» начальства? Як відомо, «ректор ректору око не виклює!» — «Поради ректорів» і їх «Поради» при міністрах і вище, суттю є прорадянські суспільні інститути, до європейських і не наближаються, у яку болонську мантію їх не одягай. І потрібні вони для одностайної підтримки своїх державних власників — міністерств, в їх подальших бюрократично-законодавчих забавах, перевиховуючи вузівську професійну громадськість в біомасу клерків від освіти, для нашвидку пришитих «білими нитками» болонських лейблів в новоспечених дипломах бакалаврів і магістрів.

«... Глуповці беззаперечно підкоряються капризам історії і не надають ніяких даних, за якими можна було б судити про ступінь їх зрілості, в сенсі самоврядування; навпаки, вони кидаються з боку в бік, без жодного плану, наче гнані підсвідомим страхом».

Нормативне узагальнення та уніфікація вищої освіти, безперервно втискується в проекти «Законів про виші», таку собі казково-законодавчу «рукавицю», ігноруючи накопичені і невирішені проблеми насущного багатогалузевого оновлення у медиків, військових, аграріїв, педагогів etc., дуже стурбованих специфікою, яка є в їх власній «парафії». Загальнонаціонально уніфіковане «болонське холуйство» ректорського активу, цією специфікою не стурбоване. Критично продумана і ретельно підготовлена професійною громадськістю адаптація болонських ініціатив в кожній галузі освіти опинилася за бортом проведених реформ — такий сумний підсумок нашого «болонсько-оболванського» десятиліття, криза якого («краще пізно, ніж ніколи») потрапила в поле зору «прозрілих» нардепів.

Тому й «не туди йдемо, товариші», законодавці!

«А ви, друзі, як не сідаєте...»

Національний болонський «лоходром» і заклинання про «довіру» до нього з перших вуст держави, аж ніяк не сугестували професійну громадськість, а скоріше навпаки, максимально знизили планку довіри до проведених «реформ». Та й не всі можновладці сомнабулічно слідували президентським доктринам. Ще в 2004 році міністр охорони здоров´я України А. Підаєв у своїй книзі «Болонський процес в Європі» (Підаєв А., Передерій В., 2004), стверджував про можливість адаптації болонських угод та їх успіху тільки за умови «довіри» Заходу до нашої освітньої системи. Але хіба за минулі шість років підписання «болонської декларації» наша бюрократія не виконала величезну роботу по впровадженню цієї дискредитації.

І якби наші соціологічні служби більш серйозно зайнялися вивченням і аналізом причин падіння довіри до керуючої верхівки не тільки осітньої системи, а й після помаранчевої революції, ми отримали б анамнез «кроку вперед» демократичних «змін» 2004 року, які ковзали на поверхні соціуму; і «два кроки назад» в справжньому становленні громадянського суспільства.

Поради, створювані при кріслах президентів, прем´єр-міністрів, міністрів та інших адміністраторів, з їхніми, м´яко кажучи, рекомендаційними функціями, не показали суті інтересів громадянського суспільства, як показали наслідки проведених Універсалів, Форумів, Слухань...

Ще не спромоглися чотири президенти «двадцять років потому», чотири міністри МОН «десять років потому» реально вникнути у витоки проведених кризових реформ незалежної держави, зокрема, в освітній системі. Побавившись деклараціями про наміри, шлях яких давно визначений мудрими головами в сумному напрямку, влада, стоячи на голові догори дригом, бачить дійсні стосунки (темна кімната — камера обскура), вигідні їй і приближеній до неї «громадськості». Пора б їм переміститися на ноги справжнього народовладдя, виконуючи свої прямі конституційні обов´язки, оскільки «перебіжки» політичних і державних персонажів на корупційному владному подіумі знайшли аж надто одіозне звучання:

«Пожалуй, — говорят: возьми на час терпенье, Чтобы Квартет в порядок наш привесть: И ноты есть у нас, и инструменты есть; Скажи лишь, как нам сесть!» И «…пуще прежнего пошли у них разборы и споры. Кому и как сидеть». (І. А. Крилов. Байка «Квартет»)

Finita la... еліта

Підтвердження всьому сказаному —колекція грубих порушень ректорату ОДМА ім. А. В. Нежданової за останнє десятиліття. Маючи безліч рішень українських судів — і за наклеп, і за незаконні звільнення (всього не перелічити, включаючи відкриті переслідування студентів) МКТ та МОН і «бровою не повело». Тільки рішення судів усіх інстанцій по наклепницьких діях 29 членів Вченої Ради ОДМА ім. А. В. Нежданової щодо двох професорів, які висловили альтернативну думку діям ректора і його дружини, пряме і, на жаль, не єдине свідчення «здоров´я» вищого адміністративного ресурсу.

Але квартет міністрів МОН, як і міністрів МКТ, звично лікують хвороби відписками, законодавчими і нормативними актами, нібито застосовуючи для цього болонсько-європейську систему оздоровлення. А «захворювання» про страшний діагноз свідчить — про «корупційний сифіліс» управління, який заражає все суспільство. Косметично покриваючи болонською пудрою понівечений фейс освіти, практикуючі «лікарі-реформатори» переконують себе і громадськість, що європейський роботодавець це каліцтво не розгледить і повірить диплому-довідці про «здоров´я» українських освітніх послуг. Немає потреби наводити статистику публікацій у ЗМІ, передач ТБ і радіо (тільки по Одесі їх важко підрахувати), виступів, колективних та індивідуальних «звернень трудящих і учнів». Але чим більше і довше штормить, тим більше сигналів SOS, тим незворушніше життя в «заплавах» високих кабінетів, де проектуються «громадські слухання», конференції з номенклатурної рецептури реформування освіти.

«...В Глупові, завдяки вивезеному з Парижа духу вільнодумства, благоденство в значній мірі ускладнилося пустощами. Немає заперечень, що можна і навіть мають давати народам можливість їсти від плоду пізнання добра і зла, але потрібно тримати цей плід твердою рукою і причому так, щоб можна було повсякчас відняти його від занадто ласих вуст». Глава ХІІ «Поклоніння мамоні і покаяння».

Остаточне розмежування між верховними управлінцями освітою і розсудливим професорсько-викладацьким активом вузів відбулося досить давно. Не злічити критичних публікацій в тижневику «Дзеркало тижня», інтернет-газеті «Українська правда» тощо. На жаль, їх «їх голос у пустелі» не пробиває віконні склопакети резиденцій.

Статті братів Капранових мали б стати тією «краплею, що переповнила чашу» перезбудженого (не тільки студентського!), професійного активу вузів. «МИ, ЯК РОБОТОДАВЦІ, ВИСЛОВЛЮЄМО НЕДОВІРУ УКРАЇНСЬКІЙ СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ», — пишуть Віталій та Дмитро Капранови. «МИ — БАТЬКИ, НЕ МОЖЕМО ДОВІРЯТИ СИСТЕМІ ВИЩОЇ ОСВІТИ, ТОМУ ЩО ЦЕ — лоходром», «МИ ВИСЛОВЛЮЄМО НЕДОВІРУ НАШІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ ЯК ГРОМАДЯНИ УКРАЇНИ», — резюмують вони анамнез наболілого.

При такому діагнозі автономія тоталітарних вузівських систем – нонсенс, здатний остаточно поховати будь-які спроби елітного відродження нашої нації, якому вже сьогодні можна сказати «finita la... еліта».

Питання не тільки в тому, скільки продано-куплено дипломів, ступенів і звань, скільки накопичено нормативних актів та прийнято Законів, які повсюдно не виконуються насамперед їх авторами, і навіть не в конституційних правах громадян України, оскільки це питання риторичні. Що така система «сама себе з´їсть», разом із залишками«славного минулого», і що ці проблеми зависли над прірвою втрати національної безпеки, сумнівів немає ніяких. Коли? З якими наслідками? А головне, ЗАВДЯКИ КОМУ конкретно, пора вже визначатися. Хоча б у порядку порятунку — негайно.

Така Україна не гідна проводити Євро 2012

Читати статтю повністю тут...

Установчі збори в Міністерстві культури перенесено!

До уваги представників інститутів громадськості!

В зв'язку з реорганізацією Міністерства культури і туризму України установчі збори по формуванню Громадської ради при Міністерстві, що мали відбутися 29 грудня 2010 року з 10-00 до 12-00 за адресою:

м. Київ, вул. І.Франка, 19, кімн. 102, переносяться на перший квартал 2011 року.

Місце та час проведення зборів буде повідомлено додатково.

Відповідальна особа:

Довга Ельвіра Юріївна – секретар ініціативної групи.

Додаткова інформація:

тел. 235-22-33,

e-mail: press@mincult.gov.ua....

До уваги представників інститутів громадськості!

В зв'язку з реорганізацією Міністерства культури і туризму України установчі збори по формуванню Громадської ради при Міністерстві, що мали відбутися 29 грудня 2010 року з 10-00 до 12-00 за адресою:

м. Київ, вул. І.Франка, 19, кімн. 102, переносяться на перший квартал 2011 року.

Місце та час проведення зборів буде повідомлено додатково.

Відповідальна особа:

Довга Ельвіра Юріївна – секретар ініціативної групи.

Додаткова інформація:

тел. 235-22-33,

e-mail: press@mincult.gov.ua.