І Схвалення суржику на найвищому рівні

Головний клопіт відродження – мова. За часів “бурхливого розвитку української культури під зорями Кремля” нашу щойно вигорнуту із сповитку літератрну мову узято в “їжачі рукавиці” органами КҐБ і обернуто на український варіянт російської мови, що його цілком виправдано називати словниковим койне, У цьому койне перероблено правопис на московський манір, вилучено “націоналістичну” лексику і “збагачено” нашу мову “общепонятними” словами община, задьористий, багатоколірний, казначейство, чеканити (монети), повітряний поцілунок, землероб, витоки, правлячий клас і т.д. і т. п. Перекручено назви міст: Лубні – стали Лубны, Ромен – Ромны, Броварі – Бровары, Тираспіль – Тирасполь.

Дехто, хто не втратив національної самоповаги, пробує звернути увагу громадськости на цю пробле-му. Де ще шукати патріотичнішої громади, як не серед літераторів? Отож у ”Літератирній Україні” № 21 за цей рік з’явилася стаття Василя Гея “У полоні мовного лінивства”, де автор ставить питання про потребу змін правопису. В наступному № 22 газети редакція надрукувала лист Антоніни Матвієнко, де категорично запере-чувано будь-які зміни у правописі.

Затим що питання правопису слід таки унормувати, я написав свій погляд на правописну проблему, де підтримав Василя Гея, і послав до редакції “Л.У.”. Минуло п’ять тижнів, а моя стаття не сподобилась публі-кації. То як це розуміти? Газета літераторів, виходить, стоїть на позиції, що відродження національних рис на-шій мові непотрібне. І це позиція письменницької газети! Газети українських патріотів? Іншими словами, пись-менницька громада не хоче відродження, а хоче користуватися нормами, накинутими Кагановичем та Пости-шевим. І ані слухати ані публікувати інші погляди не хоче, в тому числі й мої, які викладено у моїй, наведеній нижче, статті “Твердий мовний горішок”.

ТВЕРДИЙ МОВНИЙ ГОРІШОК

Букет поглядів на український правопис такий різнобарвний, що можна схопитися за голову і запита-ти: «Що ж ми за нарід такий?». Питання на сьогодні без відповіді.

А втім, попри наявне стоголосся у незграйному хорі підкутих на всі чотири знавців мови можна вихо-пити (або, як дехто каже – виокремити) два прямо протилежних погляди:

1. Потрібні зміни

2. Ніяких змін.

Спробую коротко викласти суть кожного з цих поглядів.

1. Потрібні зміни.

Той факт, що вироблення нашого правопису відбувалося в СССР шляхом диктату тоталітарної полі-тичної партії у парі з репресіями проти українських мовознавців, письменників та культурних діячів, не може не свідчити, що у виробленому таким шляхом правописі, є ляпсуси та перегини у бік сповідуваної тоталітар-ним центром ідеї злиття мов та створення єдиного ”соловецького” народу.

Візьмім запроваджену в СССР передачу латинського звуку і літери “Н” кириличною літерою “Х”: Хофман, Хіларі, Хелена, хеппі-енд, хенде хох! Таке написання повторює російську традицію, але воно супе-речить українській фонетиці. Іншомовне “Н” українці споконвіку передавали кириличною літерою і звуком “Г”: гармонія, гумор, гонор, Гамбург. Спробуймо і в цих словах піти за правилом, запрова-дженим в СССР, передавати латинське “Н” як наше “Х”. Матимем: хармонія, хумор, хонор, Хамбург. Звучить карикатурно. Еге ж?

Для українського вуха так само карикатурно звучить і Хофман, Хіларі, Хелена, хенде хох! Однак репресії та диктат притупили у нас це почуття, чого не можна сказати про росіян. Їх так само змушували казати Ленінград, і вони говорили, та тільки випала нагода, так і відродили Петербург та ще й Санкт-.

Ще один приклад.

Ми пишемо та вимовляємо у словах Нью-Йорк, коньяк, Ньютон, компаньйон, Даладьє звуки “Н” та “Д” пом’якшено, як вони й вимовляються у мовах, звідки ці слова запозичено, а також у нашій мові. Але у словах коньюнктура, коньюктивіт, адьютант ”соловецький” правопис змушує нас затверджувати ці звуки: кон’юнктура, кон’юктивіт, ад’ютант, що суперечить вимові цих звуків. Чому ми мусимо так писати? Щоб бути у згоді з російським правописом. Логічно? Аж ніяк. Але мусимо, бо так вимагає мовний закон.

Ці два приклади, хоч їх є більше, аж кричать, що чинний правопис потребує змін.

2. Ніяких змін.

Цей погляд має два підпогляди:

Підпогляд перший. Наявний правопис засвоєно викладацьким корпусом України та й населенням, і всякі зміни у напрямі “діяспірної” мови шкодитимуть українській культурі. Особи, що редагували українські ЗМІ 50 і більше років, не бачать якоїсь шкоди для української культури в накинутому диктатом правописі.

Підпогляд другий. Зміни, які виробив Інститут української мови великою мірою волюнтаристичні та необґрунтовані (напр.: написання М’юнхен, б’юргер) і не торкнулися наведених вище у погляді “Потрібні зміни” прикладів. Тобто, Інститут мови на ділі пропонує косметичні зміни і лишає нерозв’язаним кардинальне питання про передачу нашою мовою іноземного звуку “Н”, тим самим позбавляючи наш правопис правильної фонетичної бази, а нашу лінгвістику - правильного розуміння фонетичних рис нашої мови. Тим-то, краще не мати таких непродуманих, похапцем зліплених змін, а послуговуватися тими правописами, що вже є. Цей під-погляд виходить з того, що українську мову ще остаточно не вироблено, їй бракує незалежного періоду вироб-лення, який пройшли всі світові мови. Отже, наша мова перебуває у стадії розбудови. А розбудова мови у де-мократичних умовах мусить дозволяти співіснування кількох самостійних правописів.

Ці два погляди творять міцний мовний “горішок”, який має розлущити вільна Україна.

КОМЕНТАР

Затим що автор цих рядків дотримується погляду 1. Потрібні зміни та підпогляду другого: Косме-тичних змін не треба, то його коментар буде спрямовано проти погляду 2. Ніяких змін, а заразом і проти половинчастих реформ Інституту української мови.

З ким можна порівняти тих, хто не хоче повернути українській мові її оригінального й неповторного звучання? Спробую знайти такий образ.

Репресуючи дисидентів, КҐБ Східньої Німеччини відлучав від них малих дітей і віддавав на вихован-ня у сім’ї комуністів. Адоптовані у віці до двох років діти нічого не знали про своїх справжніх батьків.

Після об’єднання Німеччини колишні дисиденти стали розшукувати рідних дітей. Діти ж, які вже ви-росли, дістали освіту й фах, здебільшого холодно сприймали своїх біологічних батька й матір, а часом і не ви-знавали їх. Американські телеекрани обійшов документальний кадр, коли молода медсестра відмовляється від зустрічі з рідними батьком і матір’ю. Біологічні батьки, розшукавши дочку, старалися з нею зустрітися. Та все було марно. Тоді вони прийшли до неї на працю в лікарні. Телекамера зафіксувала кадр, коли доведені до роз-пачу батьки спробували підійти до рідної дитини, що саме прийшла на працю. Але дівчина, побачивши візи-терів, буквально дременула від них сходами вгору, куди вхід стороннім заборонено.

Ті, хто не хоче повернення нашій мові її історичного обличчя, уподібнюється до цієї дівчини, яка не хоче знати рідних батька й матері.

У 22 числі “Л.У.” за цей рік оприлюднено розлоге звернення українських громадян до президента під заголовком «Повернути Києву історичне обличчя». Киян турбує втрата Києвом свого історичного обличчя. За-конна турбота. Патріотична.

А як зрозуміти небажання наших навчених тоталітарно-репресивним режимом кастрованої українсь-кої мови повернути їй історичне обличчя? Хотілося б почути від них глибоко обґрунтовану точку зору, а не по-вторення аргументів та лексики п’ятої колони, та ще помилкових тверджень хай і авторитетних осіб. Попри всю мою повагу до І. Огієнка, його твердження, наведене у статті Ю. Попсуєнка (“Л.У.” № 21 за цей рік), що за харківським правописом слід писати ґіґант, мітрополіт, Плятон, геть хибне. Беру словник Голоскевича, що дотримуються харківського або “діяспірного” правопису: гігант, митрополит, Платон. Якщо слова Огієнка цитує “Український правопис” 2007 року, то заки давати цей пасаж у друк науковці мусіли б перевірити, чи ці слова відповідають правді. Така голобельна аргументація нічим не прислужиться українській культурі.

Хай мене не зрозуміють тут, що я є адептом харківського Скрипниківського правопису (або “діяспір-ного” у мові п’ятої колони). Аж ніяк. Цей правопис, як і правописи після 1933, був правопис тоталітарного дик-тату. Комуністична партія в ті роки бралася “роздути світову пожежу”, яка мала статися згідно з передбачен-нями з участю українських мас у країнах Заходу. Тим-то Скрипник дбав за всяку ціну створити соборний ук-раїнський правопис, який би став знаряддям просування революційних ідей в українські маси Заходу. Тому й ухвалено прозахідній український правопис. Коли партія переглянула ідею української участи у всесвітній по-жежі, змінено й правопис. Отже, обидва наші правописи – плоди тоталітаризму. Тобто, і м’яке “ЛЬ” і літера “Ґ” в іншомовних словах, а пізніше ”Х” на місці латинського “Н” – це діти одного батька – тоталітаризму.

Українському мовознавству треба відійти від спекуляцій з нашим правописом і розібратися у своїй мові без батьків та вітчимів, але й без помочі п’ятої колони та її термінології.

Гадаю, що “Л.У.”, як каталізатор українських ідей на нашій, не своїй землі, мала би розпочати напо-легливу глибоко патріотичну акцію залучення творчої інтелігенції до широкого обміну думками на тему право-пису та мови, щоб змусити цей приспаний вулкан – українську інтелектуальну стихію - до праці й думання над проблемами непроминальних духовних цінностей, без яких годі й думати про незалежне існування.

Прокидаймось від колоніяльного сну! (Кінець статті).

Не друкуючи моєї статті, редакція ”Л.У.”, очевидно, бажає Україні і далі перебувати в колоніяльному сні. Чи цей сон сприятиме відродженню?

ІІ. В Парижі на Київськім вокзалі

До редакції літератутного журналу прийшов матеріял, де автор, описуючи події ІІ Світової війни ужив слова стежа і опаска. Редакція обидва слова “взяла в штики” як діяспірні, неукраїнські слова. Насправді ж слово стежа, що відповідає російському слову дозор, зафіксовано в “Російсько-українському словнику для військовиків” /“Варта”, 1995/. Щоправда, словник ставить неправильний наголос на Е: стежа. Слово це зберег-лося аж від козацьких часів. У період Визвольних Змагань 1917-1920 рр. його відродили українські військові частини. У героїчній УПА це слово широко вживано і зафіксовано у багатьох спогадах повстанців. Редактор же журналу добачив у цьому слові рецидив “націоналізму”, як це мало місце за часів “світлого минулого”. Ще один мовознавець твердив, що такого слова немає у природі.

Незнання редакторами й мовознавцями слова стежа свідчить про їхню дуже малу зацікавленість сво-єю мовою і небажання вийти за межі одержаних в СССР знань, які, як знаємо, спрепаровано відповідно до ме-ти, що її ставила собі комуністична партія. Після довгих переговорів з автором публікації, редакція погодилась не викреслювати слова стежа, але застерегла собі право дати примітку до цього слова.

Такий самий глум зазнало і слово опаска. Слово абсолютно відоме і зафіксоване у “Словнику україн-ської мови” в 11-ьох томах АН УССР і пояснено так: Смужка паперу, тканини, якою обв’язують щонебудь. «Банкноти були перев’язані паперовою опаскою...» (І. Вільде).

Про що говорять ці словесні баталії радакторів та науковців з автором згаданого матеріялу? Про брак у названих фахівців належних знань рідної мови. Редактори і мовознавці скоріше схвалять чужомовну – росій-ську, англійську - лексику, ніж погодяться на реставрацію своєї рідної.

Якою ж мовою, цікаво, згаданий журнал “годує” своїх читачів?

Українською? Ні. Словниковим койне.

Я прочитав 25 сторінок журнальних текстів і нарахував аж 80 неукраїнських слів та виразів. З них 15 не можна віднести на карб редакторів. Ці скопійовані з російщини слова мають українські відповідники, але ав-тори й редактори журналу не мали можливости знати ці відповідники, бо в успадкованих від СССР словниках, майже без змін перевидаваних в Україні вільній, цих відповідників немає. Наприклад:

Ввібрати в себе /всотати в себе/, Наростаючий /щораз дужчий/, Відступаючий /змушений відступити/, Розслабитися /відпружитися/, Відлягло від серця /відлигло на серці/, було вбито, були помережані, були дотримані – останні форми українською мовою не потребують дієслова було /були/. Просто вбито, помережано, дотримано.

Решта 65 слів і виразів цілком лягає на совість редакторів, бо це лексика словниковим койне не реко-мендована. Автори журналу самі вибрали москвоподібні варіянти з кількох, наведених у словниках, або ство-рили кальки, ніде раніше не зафіксовані. Наприклад, у тексті, де йдеться про Англію ХV століття, автор згадує, а редактор не виправляє, Оружейну палату, яка насправді і за словниками УССР є палатою у Кремлі. Свого часу у таборах Ґулаґу мені довелося слухати “романа”, розповідані “романістами” злочинного світу в етапних вагонах. Один такий роман починався так: “В Парижі на Київськім вокзалі...”. Щось такого читаю і в жур-налі: “...меч належав королівській родині і висів у Оружейній палаті з незапам’ятних часів”. Таким чином, журнал перемістив Оружейну палату з Москви на береги Темзи замість тамтешнього Арсеналу.

Журнальні автори вживають, а редактори не правлять, московські звороти мильний пузир, пускати-ся в путь, взятися за роботу, по простоті своїй, злякатися до півсмерті. Не викликали заперечень з боку ре-дакторів і такі перли: носова хустка /носовой платок/, опустити хвіст /підібгати хвіст/, страждати на короткозорість /страдать близорукосью = бути підсліпуватим/, він і справді дещо впустив /йому і справді щось випало з рук/, з незапам’ятних часів /з давніх давен/. Розміри статті не дозволяють навести всі приклади суржику.

Що ж ми бачимо? Неукраїнські вирази дістають зелену вулицю від редакторів, а щиро-українським словам стежа й опаска загрожує автодафе. Так було і в СССР: редактори не виправляли лексики, здертої з мо-ви старшого брата, зате накидалися на питому українську лексику. Чи ж “досвід” СССР – веде до відродження?

Спостережене у даному журналі є характерним для більшости друкованих органів України. Редакто-ри, виховані на словниковому койне, не мають найменшого бажання дбати про відродження справжньої укра-їнської мови, не звертають уваги на засмічення своїх видань суржиковою лексикою, і кінець кінцем сприяють дискримінації української періодики, яка не може похвалитися якісною мовою. Читач віддає перевагу якісному російському тексту, ніж суржиковому українському.

Це дуже поганий знак для нашого відродження. Куди ми йдемо?

ІІІ. Потрібен археологічний підхід

В Одесі вийшла книжка Г. і В. Островських. “А українською кажуть так...”. Книжка, як на сучасні ча-си, рідкість: автори обстоюють незамулену українську мову. Наведено десятки паралелей правильної українсь-кої лексики та практикованого у ЗМІ суржику. Автори знають українську мову і боронять її від спотворення.

Але і в цьому проукраїнському дослідженні є кілька необґрунтованих рекомендацій.

1. Автори твердять, що вираз мало того – неукраїнський. Це виглядає щонайменше дивно. Щоб ком-бінація двох українських слів була неукраїнською? На якій підставі? Що ту саму комбінацію нібито вживає ін-ша мова? Так інші мови вживають слова море, поле, гора, пора, то це неукраїнські слова? Що ж до пари мало того, то в оповіданні “Безконечний швіндель” Стефана Ковалева читаю: «... пропала і сіль і горівка... Та мало ще того:... ще й до криміналу запхають»¹. Зворот та мало ще того мовці скорочують до форми мало того, і в такій формі цей зворот поширено у живій мові. Пише Докія Гуменна у листі до Д. Нитченка: “Словом, ви-гнала... Але мало того, вона тим дуже хвалиться...”². Своє неприйняття пари мало того Г. і В. Островські мо- тивують тим, що мовознавець О. Курило називає цей вираз чужим. Поважаючи мовознавців минулого, не слід забувати, що вони люди і могли помилятися. Словники російської мови пари мало того не наводять. А як- ________________

¹⁾ Стефан Ковалів, “Твори”, Київ, Держлітвдав, 1958, стор. 375-376.

²⁾ “Березіль” № 5-6, 2008, “Листи Докії Гуменної до Дмитра Нитченка”, стор. 189.

би й наводили, то що? Це вже табу для нас, що ми не можемо цієї пари вживати? Та російська ж мова виникла на базі української! Ще й з участю київських “вчених людей”!

2. Автори твердять, що прикметник стійкий - неукраїнський! (Так таки із знаком оклику!). Мовляв, його нема у Грінченка. Але у Грінченка нема сотень інших українських слів. То що Грінченко – норматив? Грінченко, наприклад, не наводить слова провидливість, ужитого М. Вовчком: у повісті “Три долі”: “Очі ж мої усе бачили добре – де ж про­видливість моя непомилешна?”. Слово провидливість походить від прикмет-ника провидливий, досі ніде не зафіксованого, хоч і подибуваного у живій мові. Один лише “Русько-німець-кий словник” Желехівського фіксує слово провидливість. Грінченко ж зігнорував або переочив це слово, що й визначило його долю. Цього слова нема ніде більше. А слово ж наше питоме. Існують же слова прови­дець, провидіти. Від провидіти й походить провидливий, а від нього – провидливість. Натомість у нашій мові запанувало слово прозорливий або прозірливий, що має аналоги у російській та польській мовах. Своє ж оригінальне і неповторне провидливий ми забули. То забудьмо ще й слово стійкий? Чи це розумно?

Слово стійкий наводить той же словник Желехівського (1886 р.) з двома значеннями: 1. прямовисний, стоячий, 2. сталий, тривкий. Два значення стійкого свідчать про поступове вироблення з поняття чогось прямостоячого поняття сталости, стійкости. Ось як відбувалося вироблення сучасного значення слова стійкий (і не де, а саме в українській мовній стихії):

СТІЙКИЙ: стоячий – прямовисний – сталий – стабільний - тривкий

Знаючи, що російська мова походить з київської руської мови, треба вважати, що й усі прикметники з кінцівкою –кий, вона запозичила з руської мови: гибкий, ковкий, лëгкий, мягкий, гладкий, сладкий тощо, а також і стойкий. Стойкий – це пізніша форма нашого стійкого. Нерозумно кидатися з кулаками на своє ж дитя. Чи можна виправдати таку – ще й категоричну – ізоляцію не від когось, а від самих себе?

Наша мова перейшла свою Голгофу, в наслідок якої ми стоїмо перед фактом, що великі масиви україн-ської лексики забуто або, образно кажучи, перебувають під товщею пізніших словесних нашарувань. Таку мов-ну ситуацію, а саме наші пошуки незамуленої рідної мови, дуже до речі порівняти з археологічними розкопа-ми. Згадаймо, як дбайливо археологи розглядають кожен черепок, кожен уламок посудини чи знаряддя. З цих уламків та черепків постає картина давно минулого. Тож підходьмо до забутих слів нашої мови, як археологи до черепків. Огляньмо їх з усіх боків, загляньмо до всіх словників, перечитаймо всю як є літературу, а не якусь її частку. Логічно обмірковуймо свої спостереження. Зрештою, обговорюймо ці спостереження з колегами. Не спішім виносити смертні вироки словам та висловам, викопуваним з-під товщі словесних нашарувань. Цього вимагає від нас наше відродження, як окремої національної одиниці.

Якщо ми знехтуємо цю вимогу, якщо ми не шукатимем своєї репресованої лексики, якщо не схочемо повернути собі своє справжнє національне обличчя, тоді – попереду ірляндизація.

* * *

Отаке, пані й панове, або відродження або ірляндизація.

Третього не дано.